Entry tags:
Крим-2010. Частина третя. Бахчисарай. Частина друга-прикінцева
Добратися від палацового комплексу до початку пішохідної доріжки , що веде до монастиря та скельного міста доволі просто - достатньо просто постійно їхати по головній дорозі - не промахнешся. Там, на місці, діє доволі цікава система парковок, коли я там був , то була типу офіційна парковка за 20 гр. , але рядом на скутерах активно їздять зазивали місцевих кафешок, які пропонують залишити авто на території якоїсь з них, в обмін на обов'язкове відвідування цих кафешок, при чом не обмежують якимось мінімальним заказом - можна було, наприклад, навіть мінімально випити чаю і цього достатньо. Тому продумавши це все було вирішено лишити авто на території саме такої кафешки. Година була вже доволі пізня - тому відвідування її було відкладено на повернення назад.
По плану було, як уже згадувалося, відвідати монастир та скельне місто, спочатку, якщо йти по доріжці, на шляху знаходився монастир, далі саме місто.
По суб'єктивних прикидках до монастиря йти хвилин 10, а до міста 40.
Початок сходження:

Добре що там проложена асвальтована пішохідна доріжка, трохи спрощує підйом до намічених цілей. Хоча складається враження, що їй не робили ремонту з часу мого останнього відвідування тутешніх місць з початку 90-х років.
Пейзаж, який відкривається з цеї доріжки:

- туди можна прямувати навіть просто заради прекрасної природи, яка оточує зі всіх сторін і вражає своєю величністю.
Десь там знаходяться приміщення монастиря:


Відповідно до "найстарішої" версії заснування монастиря - він був заснований у VIII-IX ст. втікачами-візантійцями-іконошанувальниками, відносно іншої - десь після XII ст.
Легенд стосовно заснування існує також декілька різних версій, в них фігурують і пастух, і Змій, що досаждав людям, і князя, але основне те що вони всі крутяться і всі щасливо закінчуються іконою Богородиці , місце знаходження якої і поклало початок самому монастирю. В інтернеті знайшов, згодом, після повернення додому, інфу, що набільш шанована мешканцями ікона Богородиці, була перевезена при зміні місця жительства тамтешніх людей у Маріуполь і загинула під час 2-гої світової війни. Не знаю чи це саме та ікона, чи ні...
Під час панування на півострові татар - протягом тривалого часу монастир залишався оплотом християнства, він весь час продовжував функціонувати. В Чуфут-Кале часто тримали православних в'язнів, а оскільки в ті часи питання віри було неостаннім, а в'язнів часто тримали не останніх - то монастир слугував для них дозволеною віддушиною стосовно віри в мусульманському Криму.
В якості православної установи в тій чи іній іпостасі він функціонував аж до радянської влади, яка його закрила. Під час Кримської війни та 2-гої світової на його території діяли військові госпіталі, тому присутні і військові поховання тих часів.
Деякий час тут функціонував психоневрологічний диспансер. Коли я був тут з батьками ще малим - памятаю як нас попереджували на рахунок цього і як мої батьки перелякалися, коли я вирішив самостійно подосліджувати місцеві території і десь щез з їх поля зору. На території монастиря тоді монахів не було, доступ був вільний кругом, екскурсію проводили по всіх приміщеннях. Правда я на жаль нічого не пам'ятаю з того часу - бачив тільки голі , видовбані в скелях приміщення і обдерті стіни. Зараз, звичайно, все змінилося - кругом, куди хочеться, не пускають, діє незрозуміло-фанатична заборона щодо фотографування на території.
Сходи які ведуть до головних приміщень:

оті незрозумілі круги, квадрати та інші геометричні фігури на стіні - то таблички на яких вказано з яких Святих місць привезена земля, яка там вмурована. Як видно з фотки екскурсії там проводять монахи, але жодного застати і побачити не вдалося. По дорозі наверх якась жіночка пропонувала послуги проведення екскурсії на території мнастиря.

здається то дзвінниця, чи ні?
Фотки пейзажів які відкриваються з площадки за дзвінницею:

Мабуть ті дюрки також були колись якимось жилими, чи побутовими приміщеннями - цеж кільки треба було мати часу та натхнення щоб зробити їх...да і взагалі сам монастир- здоровенні приміщення в камені, скільки ж роботи треба було прикласти...
Ще фото з тої площадки:


Нагадує хату під веееликою солом'яною стріхою :) , хоча насправді там мабуть було видовбане здорове приміщення в скелі і згодом перекрите стіною. Коли робив ці фотки охорона вже волала на мене що мол ніз-зя і все, такщо з середини фоток нема. Після огляду доступних на сьогодні внутрішніх приміщень - які більш нагадували звичайні церкви, хоча і зроблені в незвичайному місці, шлях лежав до міста. На шляху було побачено кладовище караімів, але заходит на територію було вже пізнувато, банально не вистачало часу...
Далі чекав приємний сюрприз - Тіку-Кую - осадний колодязь Чуфут-Кале, відносно нього я нічо не планував, оскільки коли туди йшов, навіть не знав про його існування - відкроитий він був лише в 1998 році, відкритий для екскурсій - в 2005 , так що можна сказати мені пощастило його відвідати. Встиг якраз на останню екскурсію, яка проводилася по ньому. Сам колодязь являє собою наклонну галерею

, яка спочатку веде під землею на 30 метрів вниз

, а далі переходить в гвинтову драбину

- вибиту прямо в скелях без всяких підпорок - вверх іде також жерло колодця

Колись, як розповідали, в ньому знаходилася джерельна вода - зараз лише якіісь залишки , які лишаються після дощів.

Як з нього доставляли воду в місто під час облог - то поки таємниця, оскільки він знаходиться за межами видимих на сьогодні мурів. Сам коридор поступово набуває рис печерності - обростає чимось сталактітоподібним

Можливо через скількись там сотень років можна буде помилуватися на творіння природи в творінні людини, але це вже будем не ми :)
Ну і далі нарешті було саме місто Чуфут-Кале -як його називають зараз, раніше воно носило ім'я Кирк-Ор, 40 - фортець, чому 40, мені невідомо і незрозуміло. Поселення тут існувало з давніх давен, оскільки знаходилося воно в стратегічно вигідному місці - на плато і являло собою практично зі всіх сторін неприступну скелю , тільки зі східної сторони був більш-менш вільний доступ. Засноване місто теоретично візантійцями в VIII-X ст. ... Згодом місто було захоплене Ногаєм, ще пізніше тимчасово стало столицею кримських ханів, ще пізніше татари його покинули, потім вірменська община також його лишила - резони в цьому були - оскільки поселення знаходилося на плато, були труднощі з водопостачанням, не вистачало доступних земель, придатних до обробітку. Згодом в місті лишилися одні караіми - що дало місто сучасну назву - Чуфут-Кале - Іудейська фортеця, і то із-за того, що, вважаючи їх євреями, їм дозволено було проживати тільки в цьому місті. Згодом, після захоплення Росією Криму, ця заборона була знята і місто потрохи взагалі обезлюдніло.
Вхід на територію - якщо йти по тій дорожці, що йшов я - відбувається через південні ворота, вони були в давні часи резервними і особливо не афішувалися.
Поряд з ними висить от такий план території:

По території бродив самостійно, ніхто нічо не показував, не роз'яснював, тому можливо щось і пропустив.
З вцілілих будівель на території є караімські кенаси - це молитвенний будинок, будівля мавзолею дочки Тохтамиша та садиба караімського вченого - Фірковича. Кенаси, якщо чесно зовні нічим невразили, будинок не побачив мабуть, а от мавзолей складно пропустити - виділяється він на фоні всіх інших будівель:

Фотка взята з віки, моя є, але там присутні сторонні люди, тому її я не показую...
Дещо абсолютно не змінюється, біля мавзолею , помню колись, нам показали якесь деревце, яке вродь росте тут купу років. Люди на нього вішали тоді всякі тряпочки, платки, хустки - як тоді цього було дофіга, так і зараз їх на ньому лишилося так само - традиція живе, як з двома розами на фонтані в ханському палаці.
Крім цього вціліли ще деякі інші приміщення вирублені в скелях:


Якщо пам'ять непідводить, то в цьому підкам'янному залі чудова акустика і саме в ньому сиділи музиканти і грали та співали:


Ну і величні пейзажі які відкриваються з плато:



Чим не як столова гора в США?навіть краще :)

Самотнє дерево над урвищем:

Сонце уже заходило

час було по древніх вулицях на які опускалися сутінки


повертатися назад.
Внизу біля авто опинився вже коли майже стемніло. Як і обіцялося - побував в тій кафешці - випив чаю, доволі непоганого і вперед за кермо авто - далі мене чекав Севастополь.
Далі буде....
По плану було, як уже згадувалося, відвідати монастир та скельне місто, спочатку, якщо йти по доріжці, на шляху знаходився монастир, далі саме місто.
По суб'єктивних прикидках до монастиря йти хвилин 10, а до міста 40.
Початок сходження:
Добре що там проложена асвальтована пішохідна доріжка, трохи спрощує підйом до намічених цілей. Хоча складається враження, що їй не робили ремонту з часу мого останнього відвідування тутешніх місць з початку 90-х років.
Пейзаж, який відкривається з цеї доріжки:
- туди можна прямувати навіть просто заради прекрасної природи, яка оточує зі всіх сторін і вражає своєю величністю.
Десь там знаходяться приміщення монастиря:
Відповідно до "найстарішої" версії заснування монастиря - він був заснований у VIII-IX ст. втікачами-візантійцями-іконошанувальниками, відносно іншої - десь після XII ст.
Легенд стосовно заснування існує також декілька різних версій, в них фігурують і пастух, і Змій, що досаждав людям, і князя, але основне те що вони всі крутяться і всі щасливо закінчуються іконою Богородиці , місце знаходження якої і поклало початок самому монастирю. В інтернеті знайшов, згодом, після повернення додому, інфу, що набільш шанована мешканцями ікона Богородиці, була перевезена при зміні місця жительства тамтешніх людей у Маріуполь і загинула під час 2-гої світової війни. Не знаю чи це саме та ікона, чи ні...
Під час панування на півострові татар - протягом тривалого часу монастир залишався оплотом християнства, він весь час продовжував функціонувати. В Чуфут-Кале часто тримали православних в'язнів, а оскільки в ті часи питання віри було неостаннім, а в'язнів часто тримали не останніх - то монастир слугував для них дозволеною віддушиною стосовно віри в мусульманському Криму.
В якості православної установи в тій чи іній іпостасі він функціонував аж до радянської влади, яка його закрила. Під час Кримської війни та 2-гої світової на його території діяли військові госпіталі, тому присутні і військові поховання тих часів.
Деякий час тут функціонував психоневрологічний диспансер. Коли я був тут з батьками ще малим - памятаю як нас попереджували на рахунок цього і як мої батьки перелякалися, коли я вирішив самостійно подосліджувати місцеві території і десь щез з їх поля зору. На території монастиря тоді монахів не було, доступ був вільний кругом, екскурсію проводили по всіх приміщеннях. Правда я на жаль нічого не пам'ятаю з того часу - бачив тільки голі , видовбані в скелях приміщення і обдерті стіни. Зараз, звичайно, все змінилося - кругом, куди хочеться, не пускають, діє незрозуміло-фанатична заборона щодо фотографування на території.
Сходи які ведуть до головних приміщень:
оті незрозумілі круги, квадрати та інші геометричні фігури на стіні - то таблички на яких вказано з яких Святих місць привезена земля, яка там вмурована. Як видно з фотки екскурсії там проводять монахи, але жодного застати і побачити не вдалося. По дорозі наверх якась жіночка пропонувала послуги проведення екскурсії на території мнастиря.
здається то дзвінниця, чи ні?
Фотки пейзажів які відкриваються з площадки за дзвінницею:
Мабуть ті дюрки також були колись якимось жилими, чи побутовими приміщеннями - цеж кільки треба було мати часу та натхнення щоб зробити їх...да і взагалі сам монастир- здоровенні приміщення в камені, скільки ж роботи треба було прикласти...
Ще фото з тої площадки:
Нагадує хату під веееликою солом'яною стріхою :) , хоча насправді там мабуть було видовбане здорове приміщення в скелі і згодом перекрите стіною. Коли робив ці фотки охорона вже волала на мене що мол ніз-зя і все, такщо з середини фоток нема. Після огляду доступних на сьогодні внутрішніх приміщень - які більш нагадували звичайні церкви, хоча і зроблені в незвичайному місці, шлях лежав до міста. На шляху було побачено кладовище караімів, але заходит на територію було вже пізнувато, банально не вистачало часу...
Далі чекав приємний сюрприз - Тіку-Кую - осадний колодязь Чуфут-Кале, відносно нього я нічо не планував, оскільки коли туди йшов, навіть не знав про його існування - відкроитий він був лише в 1998 році, відкритий для екскурсій - в 2005 , так що можна сказати мені пощастило його відвідати. Встиг якраз на останню екскурсію, яка проводилася по ньому. Сам колодязь являє собою наклонну галерею
, яка спочатку веде під землею на 30 метрів вниз
, а далі переходить в гвинтову драбину
- вибиту прямо в скелях без всяких підпорок - вверх іде також жерло колодця
Колись, як розповідали, в ньому знаходилася джерельна вода - зараз лише якіісь залишки , які лишаються після дощів.
Як з нього доставляли воду в місто під час облог - то поки таємниця, оскільки він знаходиться за межами видимих на сьогодні мурів. Сам коридор поступово набуває рис печерності - обростає чимось сталактітоподібним
Можливо через скількись там сотень років можна буде помилуватися на творіння природи в творінні людини, але це вже будем не ми :)
Ну і далі нарешті було саме місто Чуфут-Кале -як його називають зараз, раніше воно носило ім'я Кирк-Ор, 40 - фортець, чому 40, мені невідомо і незрозуміло. Поселення тут існувало з давніх давен, оскільки знаходилося воно в стратегічно вигідному місці - на плато і являло собою практично зі всіх сторін неприступну скелю , тільки зі східної сторони був більш-менш вільний доступ. Засноване місто теоретично візантійцями в VIII-X ст. ... Згодом місто було захоплене Ногаєм, ще пізніше тимчасово стало столицею кримських ханів, ще пізніше татари його покинули, потім вірменська община також його лишила - резони в цьому були - оскільки поселення знаходилося на плато, були труднощі з водопостачанням, не вистачало доступних земель, придатних до обробітку. Згодом в місті лишилися одні караіми - що дало місто сучасну назву - Чуфут-Кале - Іудейська фортеця, і то із-за того, що, вважаючи їх євреями, їм дозволено було проживати тільки в цьому місті. Згодом, після захоплення Росією Криму, ця заборона була знята і місто потрохи взагалі обезлюдніло.
Вхід на територію - якщо йти по тій дорожці, що йшов я - відбувається через південні ворота, вони були в давні часи резервними і особливо не афішувалися.
Поряд з ними висить от такий план території:
По території бродив самостійно, ніхто нічо не показував, не роз'яснював, тому можливо щось і пропустив.
З вцілілих будівель на території є караімські кенаси - це молитвенний будинок, будівля мавзолею дочки Тохтамиша та садиба караімського вченого - Фірковича. Кенаси, якщо чесно зовні нічим невразили, будинок не побачив мабуть, а от мавзолей складно пропустити - виділяється він на фоні всіх інших будівель:
Фотка взята з віки, моя є, але там присутні сторонні люди, тому її я не показую...
Дещо абсолютно не змінюється, біля мавзолею , помню колись, нам показали якесь деревце, яке вродь росте тут купу років. Люди на нього вішали тоді всякі тряпочки, платки, хустки - як тоді цього було дофіга, так і зараз їх на ньому лишилося так само - традиція живе, як з двома розами на фонтані в ханському палаці.
Крім цього вціліли ще деякі інші приміщення вирублені в скелях:
Якщо пам'ять непідводить, то в цьому підкам'янному залі чудова акустика і саме в ньому сиділи музиканти і грали та співали:
Ну і величні пейзажі які відкриваються з плато:
Чим не як столова гора в США?навіть краще :)
Самотнє дерево над урвищем:
Сонце уже заходило
час було по древніх вулицях на які опускалися сутінки
повертатися назад.
Внизу біля авто опинився вже коли майже стемніло. Як і обіцялося - побував в тій кафешці - випив чаю, доволі непоганого і вперед за кермо авто - далі мене чекав Севастополь.
Далі буде....