![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
terwikКолись, давним-давно, ще до карантину та до початку активної популяризації місцевого туризму мені трапилася фотографія неймовірного водопаду з підписом, що це Хмельницька область. Я здивувався, звідки в нашій області може таке взятися, де таке може взятися. Інтернет на той час вже був і я почав активно шукати, знайшов де, побачив, що там ще й палац цікавий є, зробив собі примітку в планах колись побувати.
Але воно було як завжди – все що відносно близько ігнорується до останнього. Проте минулорічний карантин дав змогу і привід відвідати декілька раніше ігнорованих мною місцевих цікавостей. Так я в кінці-кінців попав в Маліївці.
Трохи напружувала дорога туди і вона змінювалася в гіршу сторону по мірі віддалення від траси на Кам’янець-Подільський – спочатку новий асфальт, згодом гірший асфальт, а вже на під’їзді краще переміститися на вкатане грунтове узбіччя.
В самому селищі воно виглядає десь так.
Туристична інфраструктура розвивається і до водопаду вже є вказівник, бродити не прийшлося ).
Прошарені туристи або місцеві під’їжають на авто значно ближче, в принципі далі йде звичайна сільська вуличка, проте я не ризикнув і лишив авто на цьому перехресті поруч з вказівником.
Зазвичай дописи про Маліївці обмежуються палацом та водопадом, я ж полюбляю забиратися в всякі сусідні хащі, які, якщо комусь цікаво, разом з дорогою до водоспаду та водоспадом покажу далі під cut-ом…
Поряд з ще сільською вуличкою в напрямі до водопаду протікає невеликий струмок.
Краєвиди навколо чисто наші подільські – горби.
У нас і Хмельницький на горбах знаходиться, завжди коли опиняюся на довго на пласких місцевостях то якось навіть сумувати за таким починаю. Хоча так, для вело він явно гірший…
На шляху зустріли якусь дивну квітку – ну бо по перше, листочки як в акації, а я звик що акація квітне білим, ну і по друге час – кінець літа, якби вона весною має квітнути.
Справді це акація?
Вже на підході до водопаду з’являється така мальовнича скеля.
Проте ми далі внизу не пішли, а спочатку вибралися на верх, де є навіть справжнє роздоріжжя.
До джерела йти ми полінувалися, проте до капища пройшлися.
На відміну від хмельницького капища прихильників язичництва тут встановлений тільки один ідол.
Я так розумію це і є Перун.
Невідь звідки поряд здоровенний кущ-дерево чогось туєподібного.
Територія парку, ніби сюди вже не поширюється і видно, по розмірам що росте давно, але ж це не типова рослина для цих місць, хтось, колись посадив?
Спробували розшукати вказану на вказівнику капличку, про яку до цього абсолютно нічого не доводилося чути.
От в цю сторону воно десь вказує
Не знаю на скільки ми зайшли в ліс в тому напряму, дорога там гарна.
Проте вдалося знайти лишень бесідку.
З ще одним джерелом з прозорою водичкою.
Чому я кажу ще один, бо поруч з вказівником теж є джерело.
Яке живить озеро.
Яке своєю чергою живить водоспад.
Водичка в озері, не дивлячись на те, що там купалися(брррр, як можна купатися в джерельній льодяній воді?) лишалася теж доволі чистою.
Ще зверху є стела (під дивною для мене назвою феномент) в пам'ять про зруйновану в 1933 році церкву Воздвиження Хреста 1673-го року.
А так, тут колись з давніх часів існував скельний монастир, досі збереглося дві печери в скелі з якої падає вода, верхня носила назву Різдва Іоанна Предтечі, а нижню Св. Онуфрія.
В багатьох дописах вказують, що це Св. Ян. Я теж так спочатку написав на основі цього, проте після коментаря, що це на так заглибився трохи більше і таки да - це Св. Онуфрій, і колись його статуя стояла в нижній печері, за водопадом.
Якого, можливо подарував монастирю власник маєтка Орловський, згодом пошкодили та перевезли на кладовище за комуністів, а в часи незалежності перенесли до витоку цього джерела.
Прочитав, що колись вода до краю скелі поступала по видовбаній колоді, вже в часи СРСР вона згнила і водопад працювати перестав. Проте лікар діючого вже в той час в маєтку санаторію Олександра Соколова за власні кошти купила металеві труби і вода знов забриніла з скелі.
Виток я вже показав вище, а ось так далі вода йде до водоспаду.
Якщо набратися сміливості, то можна пройти по хребту 18-ми метрової скелі.
Та добратися до самого краю, ось як воно працює та створює ту всю красу.
Проте спускаємося. Був не в найкращий час доби для фотографії…
Праворуч видно вхід в верхню печеру
А ось і її перша «кімната».
Та друга келія.
Водопадом справді краще милуватися чим фотографувати – вузький простір, світло зверху, люди навкруг…
Дякуючи майже постійному перебуванню в затінку та постійному притоку води він класно обріс мохом
А на цій фотографії скельні схили в мохові мені нагадали якогось викопного звіра, чи то мамонта, чи то птеродактиля.
Позаду потоку води видно вхід в нижню печеру.
Забратися в неї складнувато, особливо в тканинному взутті.
Проте реально.
Про палац, сподіваюся, ще напишу і…
Далі буде…
Але воно було як завжди – все що відносно близько ігнорується до останнього. Проте минулорічний карантин дав змогу і привід відвідати декілька раніше ігнорованих мною місцевих цікавостей. Так я в кінці-кінців попав в Маліївці.
Трохи напружувала дорога туди і вона змінювалася в гіршу сторону по мірі віддалення від траси на Кам’янець-Подільський – спочатку новий асфальт, згодом гірший асфальт, а вже на під’їзді краще переміститися на вкатане грунтове узбіччя.
В самому селищі воно виглядає десь так.
Туристична інфраструктура розвивається і до водопаду вже є вказівник, бродити не прийшлося ).
Прошарені туристи або місцеві під’їжають на авто значно ближче, в принципі далі йде звичайна сільська вуличка, проте я не ризикнув і лишив авто на цьому перехресті поруч з вказівником.
Зазвичай дописи про Маліївці обмежуються палацом та водопадом, я ж полюбляю забиратися в всякі сусідні хащі, які, якщо комусь цікаво, разом з дорогою до водоспаду та водоспадом покажу далі під cut-ом…
Поряд з ще сільською вуличкою в напрямі до водопаду протікає невеликий струмок.
Краєвиди навколо чисто наші подільські – горби.
У нас і Хмельницький на горбах знаходиться, завжди коли опиняюся на довго на пласких місцевостях то якось навіть сумувати за таким починаю. Хоча так, для вело він явно гірший…
На шляху зустріли якусь дивну квітку – ну бо по перше, листочки як в акації, а я звик що акація квітне білим, ну і по друге час – кінець літа, якби вона весною має квітнути.
Справді це акація?
Вже на підході до водопаду з’являється така мальовнича скеля.
Проте ми далі внизу не пішли, а спочатку вибралися на верх, де є навіть справжнє роздоріжжя.
До джерела йти ми полінувалися, проте до капища пройшлися.
На відміну від хмельницького капища прихильників язичництва тут встановлений тільки один ідол.
Я так розумію це і є Перун.
Невідь звідки поряд здоровенний кущ-дерево чогось туєподібного.
Територія парку, ніби сюди вже не поширюється і видно, по розмірам що росте давно, але ж це не типова рослина для цих місць, хтось, колись посадив?
Спробували розшукати вказану на вказівнику капличку, про яку до цього абсолютно нічого не доводилося чути.
От в цю сторону воно десь вказує
Не знаю на скільки ми зайшли в ліс в тому напряму, дорога там гарна.
Проте вдалося знайти лишень бесідку.
З ще одним джерелом з прозорою водичкою.
Чому я кажу ще один, бо поруч з вказівником теж є джерело.
Яке живить озеро.
Яке своєю чергою живить водоспад.
Водичка в озері, не дивлячись на те, що там купалися(брррр, як можна купатися в джерельній льодяній воді?) лишалася теж доволі чистою.
Ще зверху є стела (під дивною для мене назвою феномент) в пам'ять про зруйновану в 1933 році церкву Воздвиження Хреста 1673-го року.
А так, тут колись з давніх часів існував скельний монастир, досі збереглося дві печери в скелі з якої падає вода, верхня носила назву Різдва Іоанна Предтечі, а нижню Св. Онуфрія.
В багатьох дописах вказують, що це Св. Ян. Я теж так спочатку написав на основі цього, проте після коментаря, що це на так заглибився трохи більше і таки да - це Св. Онуфрій, і колись його статуя стояла в нижній печері, за водопадом.
Якого, можливо подарував монастирю власник маєтка Орловський, згодом пошкодили та перевезли на кладовище за комуністів, а в часи незалежності перенесли до витоку цього джерела.
Прочитав, що колись вода до краю скелі поступала по видовбаній колоді, вже в часи СРСР вона згнила і водопад працювати перестав. Проте лікар діючого вже в той час в маєтку санаторію Олександра Соколова за власні кошти купила металеві труби і вода знов забриніла з скелі.
Виток я вже показав вище, а ось так далі вода йде до водоспаду.
Якщо набратися сміливості, то можна пройти по хребту 18-ми метрової скелі.
Та добратися до самого краю, ось як воно працює та створює ту всю красу.
Проте спускаємося. Був не в найкращий час доби для фотографії…
Праворуч видно вхід в верхню печеру
А ось і її перша «кімната».
Та друга келія.
Водопадом справді краще милуватися чим фотографувати – вузький простір, світло зверху, люди навкруг…
Дякуючи майже постійному перебуванню в затінку та постійному притоку води він класно обріс мохом
А на цій фотографії скельні схили в мохові мені нагадали якогось викопного звіра, чи то мамонта, чи то птеродактиля.
Позаду потоку води видно вхід в нижню печеру.
Забратися в неї складнувато, особливо в тканинному взутті.
Проте реально.
Про палац, сподіваюся, ще напишу і…
Далі буде…
(no subject)
Date: 2021-04-26 19:19 (UTC)(no subject)
Date: 2021-04-29 08:12 (UTC)(no subject)
Date: 2021-04-30 19:29 (UTC)(no subject)
Date: 2021-04-30 19:30 (UTC)