![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
terwikПісля Херсонесу в планах було відвідування Балаклави – конкретно там цікавили колишня база підводних човнів, перетворена на музей та генуезька фортеця Чембало. Виїхав туди з самого ранку і першою до огляду була база, а потім фортеця.
Балаклава , в принципі невеличке містечко, що знаходиться на відстані біля 10 км. від Севастополя, але адміністративно включено до його складу. Знаходиться на березі однієї з найкращих бухт Криму – із-за конфігурації входу та оточуючих скель на її території практично не буває великих хвиль та завжди стоїть спокійна вода. Люди, аналогічно і до території Севастополя-Херсонеса жили тут з давніх давен. В різні часи ця територія належала грекам, стояв гарнізон Римської імперії, панували генуезці, володіли турки, захопила Російська імперія. Протягом Кримської війни тут була база англійців, які створили собі всі зручності – водопровід, дерев’яна набережна, шосейні дороги, коротка залізниця для переміщення вантажів… Згодом місто набуло статусу курорту, будувалися вілли, пансіонати і.т.д. В 1957 р. в зв’язку з будівництвом підземної бази для підводних човнів було з самостійного міста переведено в склад Севастополя, та створено закрите місто в закритому місті, навіть мешканці Севастополя не могли просто так попасти в Балаклаву. На даний момент з військової складової тут залишилися тільки кораблі прикордонної служби.
За купою яхт видно набережну Назукіна
та, зверху справа, залишки фортеці
База будувалася в період 1957-1961 р. спочатку військовими будівельниками, згодом, коли вони не справлялися з задачами, були залучені метробудівці. Комплекс знаходиться в надрах гори Таврос. В його склад входило все те, що забезпечувало автономне існування декількох тисяч людей протягом тривалого періоду часу з збереженням та можливостями відновлення підводних човнів, коротше кажучи, щоб під час ядерної війни зберегти в собі декілька підводних човнів, відповідний персонал, устаткування та озброєння для нанесення удару у відповідь – завод по ремонту ПЧ, сухий док, арсенал,житлові приміщення. ПЧ заходили з однієї сторони,
протягом свого руху по каналу в сховищі проходили регламентні роботи та виходили з іншої сторони.
З обох сторін канал перекривався багатотонними батопортами. До речі, забув згадати, саме сховище було на той час першого класу і витримувало пряме попадання 100 кт ядерної бомби, залягання в горі в максимальні точці на глибині 126 м., перекриття були в 3 м. залізобетону.
В каналі заключався недолік бази – в деяких місцях його ширина становила 8м., а глубина в середньому 6 метрів – це обмежувало коло обслугованих ним ПЧ проектами 613 та 633 і не давала змоги виконувати роботи над більш новими ПЧ.
Після розвалу СРСР доля об’єкту була сумна – він залишився на території України, в України ПЧ відсутні, тому необхідність в базі якби відпала. Після закриття вона була віддана добувачам металу і з неї було витягнуто все, що тільки можливо. Лишень після створення музею МВС почало спостереження за її територію і згодом було проведено деякі відновлювальні роботи щодо електропроводки, освітлення
На сьогодні по території проводяться як сухопутні екскурсії по коридорам і штольням, так і плаваючі – на човні по каналу , по якому колись проходили ПЧ. На сухопутній побував, а от на водоплаваючій ні, про що зараз жалію.
Світло вкінці початку тунелю – звідси починається екскурсія
Здоровенні, багатотонні запірні двері, які мали витримувати силу ядерного вибуху
настільки важкі, що їх не змогли за весь час грабунку бази вивести металісти
Коридор бази
Екскурсія, як і всі інші в Криму велася в дикому темпі, практично нічого не вдавалося нормально пофоркати з розтановкою і задоволенням.
Сухий док з встановленою там моделлю ПЧ
Зі всього обладнання нічого не лишилося, вирізано було все під корінь. Взагалі об’єкт не справив такого враження як сподівався, - суцільні бетонні коридори з протягнутими вздовж них кабелями зв’язку та освітлення, розбавлені експозиціями про ВМС України та трохи про базу. Єдине, що таки запало в пам'ять – це розміри всього комплексу і уява скільки ж роботи необхідно було проробити, щоб зробити ці рукотворні печери в скелі, якби ж то хоч трохи вціліло всього, що забезпечувало життєздатність , проводили по ньому екскурсії, було б набагато цікавіше.
Ще світло в кінці тунелю – звідти заходили човни
Частина коридорів має звуковий супровід з колонок, звучать звуки роботи механізмів, удари всякими молотками, загально-фонові розмови робітників, створює таку собі атмосферу занурення в той час, коли все працювало.
Під час екскурсії проводять і по місцях зберігання та оснащення ядерних боєприпасів, завантаження яких в човни відбувалося все ж на зовні, в середині передбачалося це робити тільки у випадках надзвичайних ситуації. В тих залах облаштовані експозиції ВМС України, виставлена зброя флоту, моделі різноманітних кораблів, пару стендів які наочно представляють нутрощі підводних човнів, як от такі:
Декілька моделей кораблів виставлених там же
Можливо і помиляюся, але сильно смахує на тяжкий атомний ракетний крейсер а-ля Петро Великий
Флагман і гордість нашого флоту
Десь в районі цієї виставки екскурсія і добігає кінця. Якщо чесно, жалко, що такий унікальний об’єкт був відданий на поталу «металістам» - в нашому неспокійному світі можна було б зберегти його мінімальну функціональність і в якості сховища, най і з використанням вже в приватних цілях, лишнім би не було, але, маємо те що маємо – тобто бетонні коридори в горі. Хех, можливо далекі наші нащадки, коли вже все забудеться і засиплеться, відриють ці ходи і будуть відкривачами унікальної системи підземних печер )))і будуть думку думати гадати, які ж то природні сили створили таку систему ходів. Загалом, хтілося б попасти туди все-таки ще раз, проплисти на човні весь шлях ПЧ , а також походити самостійно, неспіша і з розтановкою.
Далі перебрався на інший берег і подерся до залишків фортеці Чембало. Тут я зрозумів свою фатальну помилку неправильного встановлення пріоритетів відвідування Балаклави – спочатку потрібно було у ранішній прохолоді видертися на Гору і полазити по тих руїнах, а потім коли наступила жара, попасти в прохолоду бункера. Але було вже пізно.
Генуезці почали облаштовуватися тут з середини XIV ст.. поступово розбудовуючи місто. Його періодично захоплювали то мешканці князівства Феодоро, то татари, але в основній масі до другої половини XV ст.. місто утримувалося за генуезцями, поки там не рішили ґрунтовно осісти турки, яких вигнати змогли тільки Росіяни. Загалом, Чембало і було в принципі тою самою Балаклавою, просто під іншою назвою.
Добирання до самого цікавого проходить в декілька етапів – спочатку каса внизу, в принципі не обов’язкова, наскільки я зрозумів, є купа шляхів обходу…потім цивілізовані сходи, далі окультурений гребінь скелі, а ще далі дикий гребінь скелі на який необхідно дертися. Дякуючи цим всім складнощам наверху не так і багато народу, а екскурсій так і взагалі не видео.
На сьогоднішній день від фортеці лишилося не так вже і багато – куски муру які йдуть по гребню скелі, пару башт та полу-розвалений донжон. Можливо він і не обвалився б, але за нього взялися реконструктори і після якогось дощу це сталося. Після чого було виділено ще більше грошей і пообіцяно що все відновлять…можливо і відновлять, але як швидко невідомо – ліса кругом башти стоять, але вони якісь трохи закинуті. Дивна тенденція, в Кам’янці також реконструювали башту і після дощів вона посипалася….
Залишки стіни і якихось башт на шляху вверх
Дертися на верх вздовж цих руїн хоч і важко, але воно того варте, які гарні пейзажі літнього, південного моря, отакий кругозор виходить
Краєвиди відкриваються звідти, прям Монте-Карло якесь )
В Монте-Карло тільки відсутній кар’єр )))
А ось той самий обвалений донжон , доступний всім вітрам і кому завгодно
Я там зверху теж побував, видно той свод полукруглий, полурозвалений? Ось він
Ще внутрощі донжона
Охорони ніякої. Лазь хто хоче, де хочеш і як хочеш, на верхніх лісах таки малось стрьомновато - висота, ген-ген летіти, але все закінчилося добре, хоча я і висоту не долюблюю.
Башта ця була колись 3-поверхова, внизу бочка з водою, на другому поверсі житло, а на третьому знаходилися спостерігачі
Находившись на сонці та жарі захотілося осунутися в морі, тим більше воно так привабливо виглядало зверху, але як виявилося в самому місті зробити це нема де, існує звичайно щось на зразок міського пляжу, але то вже сильно на крайній випадок – бетонна площадка скількись там метрів на скількись, з якої йдуть сходи в море, ну зовсім не то чого хочеться. Опитавши місцевих було вияснено, що ще є Срібний та Золотий пляжі, куди ходять мільйони катерів та теплоходів. Першим попався той який йшов на Срібний пляж, на нього я і попав. На шляху до пляжу ще раз побачив скелю, на якій був і донжон фортеці
На пляжу було видовище ще те – купа народу, ступити нема де, крім того босіком і не ступиш, настільки розжарений пісок, вперше такий бачив. Причина тому – географічні особливості того самого пляжу – знаходиться як в котлі, з трьох сторін оточують скелі і нема ніякого вітру, який охолоджував би пісок, етака сковорідка. Но нічо, місце було знайдено, і в морі скупано )
Над цим пляжем знаходиться ще одна легенда – бочка смерті – представляє собою реально бочку, зроблену з бронестійкого металу, закріплену над прірвою. Теоретично мала використовуватися як спостережний пункт. Таку назву отримала із-за того, що десь тут німці здійснювали розстріли, а тіла скидали з скелі.
Накупавшись досхочу повернувся назад. В планах місць, де ще хтілося в цю поїздку побувати лишилися Нікітский ботанічний сад та Поляна казок поруч з Ялтою
Далі буде….
Балаклава , в принципі невеличке містечко, що знаходиться на відстані біля 10 км. від Севастополя, але адміністративно включено до його складу. Знаходиться на березі однієї з найкращих бухт Криму – із-за конфігурації входу та оточуючих скель на її території практично не буває великих хвиль та завжди стоїть спокійна вода. Люди, аналогічно і до території Севастополя-Херсонеса жили тут з давніх давен. В різні часи ця територія належала грекам, стояв гарнізон Римської імперії, панували генуезці, володіли турки, захопила Російська імперія. Протягом Кримської війни тут була база англійців, які створили собі всі зручності – водопровід, дерев’яна набережна, шосейні дороги, коротка залізниця для переміщення вантажів… Згодом місто набуло статусу курорту, будувалися вілли, пансіонати і.т.д. В 1957 р. в зв’язку з будівництвом підземної бази для підводних човнів було з самостійного міста переведено в склад Севастополя, та створено закрите місто в закритому місті, навіть мешканці Севастополя не могли просто так попасти в Балаклаву. На даний момент з військової складової тут залишилися тільки кораблі прикордонної служби.
За купою яхт видно набережну Назукіна
та, зверху справа, залишки фортеці
База будувалася в період 1957-1961 р. спочатку військовими будівельниками, згодом, коли вони не справлялися з задачами, були залучені метробудівці. Комплекс знаходиться в надрах гори Таврос. В його склад входило все те, що забезпечувало автономне існування декількох тисяч людей протягом тривалого періоду часу з збереженням та можливостями відновлення підводних човнів, коротше кажучи, щоб під час ядерної війни зберегти в собі декілька підводних човнів, відповідний персонал, устаткування та озброєння для нанесення удару у відповідь – завод по ремонту ПЧ, сухий док, арсенал,житлові приміщення. ПЧ заходили з однієї сторони,
протягом свого руху по каналу в сховищі проходили регламентні роботи та виходили з іншої сторони.
З обох сторін канал перекривався багатотонними батопортами. До речі, забув згадати, саме сховище було на той час першого класу і витримувало пряме попадання 100 кт ядерної бомби, залягання в горі в максимальні точці на глибині 126 м., перекриття були в 3 м. залізобетону.
В каналі заключався недолік бази – в деяких місцях його ширина становила 8м., а глубина в середньому 6 метрів – це обмежувало коло обслугованих ним ПЧ проектами 613 та 633 і не давала змоги виконувати роботи над більш новими ПЧ.
Після розвалу СРСР доля об’єкту була сумна – він залишився на території України, в України ПЧ відсутні, тому необхідність в базі якби відпала. Після закриття вона була віддана добувачам металу і з неї було витягнуто все, що тільки можливо. Лишень після створення музею МВС почало спостереження за її територію і згодом було проведено деякі відновлювальні роботи щодо електропроводки, освітлення
На сьогодні по території проводяться як сухопутні екскурсії по коридорам і штольням, так і плаваючі – на човні по каналу , по якому колись проходили ПЧ. На сухопутній побував, а от на водоплаваючій ні, про що зараз жалію.
Світло в
Здоровенні, багатотонні запірні двері, які мали витримувати силу ядерного вибуху
настільки важкі, що їх не змогли за весь час грабунку бази вивести металісти
Коридор бази
Екскурсія, як і всі інші в Криму велася в дикому темпі, практично нічого не вдавалося нормально пофоркати з розтановкою і задоволенням.
Сухий док з встановленою там моделлю ПЧ
Зі всього обладнання нічого не лишилося, вирізано було все під корінь. Взагалі об’єкт не справив такого враження як сподівався, - суцільні бетонні коридори з протягнутими вздовж них кабелями зв’язку та освітлення, розбавлені експозиціями про ВМС України та трохи про базу. Єдине, що таки запало в пам'ять – це розміри всього комплексу і уява скільки ж роботи необхідно було проробити, щоб зробити ці рукотворні печери в скелі, якби ж то хоч трохи вціліло всього, що забезпечувало життєздатність , проводили по ньому екскурсії, було б набагато цікавіше.
Ще світло в кінці тунелю – звідти заходили човни
Частина коридорів має звуковий супровід з колонок, звучать звуки роботи механізмів, удари всякими молотками, загально-фонові розмови робітників, створює таку собі атмосферу занурення в той час, коли все працювало.
Під час екскурсії проводять і по місцях зберігання та оснащення ядерних боєприпасів, завантаження яких в човни відбувалося все ж на зовні, в середині передбачалося це робити тільки у випадках надзвичайних ситуації. В тих залах облаштовані експозиції ВМС України, виставлена зброя флоту, моделі різноманітних кораблів, пару стендів які наочно представляють нутрощі підводних човнів, як от такі:
Декілька моделей кораблів виставлених там же
Можливо і помиляюся, але сильно смахує на тяжкий атомний ракетний крейсер а-ля Петро Великий
Флагман і гордість нашого флоту
Десь в районі цієї виставки екскурсія і добігає кінця. Якщо чесно, жалко, що такий унікальний об’єкт був відданий на поталу «металістам» - в нашому неспокійному світі можна було б зберегти його мінімальну функціональність і в якості сховища, най і з використанням вже в приватних цілях, лишнім би не було, але, маємо те що маємо – тобто бетонні коридори в горі. Хех, можливо далекі наші нащадки, коли вже все забудеться і засиплеться, відриють ці ходи і будуть відкривачами унікальної системи підземних печер )))і будуть думку думати гадати, які ж то природні сили створили таку систему ходів. Загалом, хтілося б попасти туди все-таки ще раз, проплисти на човні весь шлях ПЧ , а також походити самостійно, неспіша і з розтановкою.
Далі перебрався на інший берег і подерся до залишків фортеці Чембало. Тут я зрозумів свою фатальну помилку неправильного встановлення пріоритетів відвідування Балаклави – спочатку потрібно було у ранішній прохолоді видертися на Гору і полазити по тих руїнах, а потім коли наступила жара, попасти в прохолоду бункера. Але було вже пізно.
Генуезці почали облаштовуватися тут з середини XIV ст.. поступово розбудовуючи місто. Його періодично захоплювали то мешканці князівства Феодоро, то татари, але в основній масі до другої половини XV ст.. місто утримувалося за генуезцями, поки там не рішили ґрунтовно осісти турки, яких вигнати змогли тільки Росіяни. Загалом, Чембало і було в принципі тою самою Балаклавою, просто під іншою назвою.
Добирання до самого цікавого проходить в декілька етапів – спочатку каса внизу, в принципі не обов’язкова, наскільки я зрозумів, є купа шляхів обходу…потім цивілізовані сходи, далі окультурений гребінь скелі, а ще далі дикий гребінь скелі на який необхідно дертися. Дякуючи цим всім складнощам наверху не так і багато народу, а екскурсій так і взагалі не видео.
На сьогоднішній день від фортеці лишилося не так вже і багато – куски муру які йдуть по гребню скелі, пару башт та полу-розвалений донжон. Можливо він і не обвалився б, але за нього взялися реконструктори і після якогось дощу це сталося. Після чого було виділено ще більше грошей і пообіцяно що все відновлять…можливо і відновлять, але як швидко невідомо – ліса кругом башти стоять, але вони якісь трохи закинуті. Дивна тенденція, в Кам’янці також реконструювали башту і після дощів вона посипалася….
Залишки стіни і якихось башт на шляху вверх
Дертися на верх вздовж цих руїн хоч і важко, але воно того варте, які гарні пейзажі літнього, південного моря, отакий кругозор виходить
Краєвиди відкриваються звідти, прям Монте-Карло якесь )
В Монте-Карло тільки відсутній кар’єр )))
А ось той самий обвалений донжон , доступний всім вітрам і кому завгодно
Я там зверху теж побував, видно той свод полукруглий, полурозвалений? Ось він
Ще внутрощі донжона
Охорони ніякої. Лазь хто хоче, де хочеш і як хочеш, на верхніх лісах таки малось стрьомновато - висота, ген-ген летіти, але все закінчилося добре, хоча я і висоту не долюблюю.
Башта ця була колись 3-поверхова, внизу бочка з водою, на другому поверсі житло, а на третьому знаходилися спостерігачі
Находившись на сонці та жарі захотілося осунутися в морі, тим більше воно так привабливо виглядало зверху, але як виявилося в самому місті зробити це нема де, існує звичайно щось на зразок міського пляжу, але то вже сильно на крайній випадок – бетонна площадка скількись там метрів на скількись, з якої йдуть сходи в море, ну зовсім не то чого хочеться. Опитавши місцевих було вияснено, що ще є Срібний та Золотий пляжі, куди ходять мільйони катерів та теплоходів. Першим попався той який йшов на Срібний пляж, на нього я і попав. На шляху до пляжу ще раз побачив скелю, на якій був і донжон фортеці
На пляжу було видовище ще те – купа народу, ступити нема де, крім того босіком і не ступиш, настільки розжарений пісок, вперше такий бачив. Причина тому – географічні особливості того самого пляжу – знаходиться як в котлі, з трьох сторін оточують скелі і нема ніякого вітру, який охолоджував би пісок, етака сковорідка. Но нічо, місце було знайдено, і в морі скупано )
Над цим пляжем знаходиться ще одна легенда – бочка смерті – представляє собою реально бочку, зроблену з бронестійкого металу, закріплену над прірвою. Теоретично мала використовуватися як спостережний пункт. Таку назву отримала із-за того, що десь тут німці здійснювали розстріли, а тіла скидали з скелі.
Накупавшись досхочу повернувся назад. В планах місць, де ще хтілося в цю поїздку побувати лишилися Нікітский ботанічний сад та Поляна казок поруч з Ялтою
Далі буде….